Віцепрезидент НФКУ К.Єгорова про окупацію: «Все змінюється швидко. В нашому випадку, все вирішили два дні»
Віцепрезидентка Національної федерації кікбоксингу України WAKO Катерина Єгорова провела понад місяць в російській окупації на Київщині, під Макаровим. На відстані 35 кілометрів від Києва у селище Вишеград, Бучанський район, вона шукала безпеки разом з двома дітьми.
– 24 лютого ми шість годин долали ці 30 км, тому що мені здавалося, що там буде безпечніше ніж у Києві. Зараз розумію, що це була помилка, але життя мене до цього не готувало.
Розкажи, будь ласка, коли почалися перші проблеми у вашому селищі.
26 лютого у нас зникло світло. Навколо вже точилися бої. У сучасному будинку, якщо немає світла, то все: будинок стає гарбузом, нічого не працює. Не можна навіть води набрати. До 27 лютого люди були майже в кожному будинку. Але коли дві доби посиділи без світла, почали виїжджати. Бо це лютий, морози по ночах.
Чому ви не виїхали?
Не розуміли, куди можемо їхати. Ми опинилися не на краю бойових дій, а у глибокому тилу росіян. З нашого селища жодного разу не було офіційних зелених коридорів. Тобто люди виїжджали на свій страх і ризик.
А коли вперше зіштовхнулися з росіянами?
Третього березня вони до нас вперше завітали. З’ясувалося, що наше селище розташовано на певній височині, і вони облаштували в лісі поруч свої артилерійські позиції. Весь великий калібр росіян стояв там. У Макарові та його околицях дуже багато руйнувань.
До мене прийшли десять чоловік. Один сидів на моєму заборі з кулеметом, інші шарилися на подвір’ї. В цей час ми всі були в будинку. Я кричала, коли вони вибили вікно, тому що це було страшно, скло розлетілося на дві кімнати, це було дуже голосно.
Вони почали розпитувати, хто є в будинку, чи є чоловіки. Я відповіла, що ні чоловіків, ні зброї немає. Вони попросили віддати мобільні телефони. Я йому принесла розбитий телефон сина. І їм цього вистачило.
Чим тобі запам’яталися росіяни-окупанти?
Один з яскравих епізодів був тоді, коли окупанти за тиждень до закінчення окупації їздили по нашому селу на танку і вантажили в нього мішки з картоплею з тих будинків, які були вільні. Зауважу, що в нашому селі, на вулиці довжиною кілометр-півтора, після восьмого березня залишилося тільки дві сім’ї: ми і двоє пенсіонерів. Можливо, це нас врятувало, тому що їм було де розгулятися. Вони грабували ці будинки, виносили речі. Що вони не могли взяти, все псувалося. Хоча, наприклад, телевізори вони не чіпали, всі цілі. Не знаю, чому. Найбільше їх цікавив алкоголь. Також, наприклад, у сусідки винесли постіль, ковдри, пледи і навіть її труси. Останнього досі збагнути не можу.
Також в мене склалося враження, що розуму в них не багато. Наприклад, наш гараж має троє воріт. Троє. На дворі знаходиться одна машина. У них жодного разу не виникло питання, навіщо нам стільки воріт у гаражі. Не закралася їм думка, що там може бути ще щось цікаве. Їм було достатньо бачити машину на дворі. У них не виникало думки, що в родині може бути телефон у кожної людини, може бути дві машини.
В будинок до вас не ломилися?
Вони дуже хотіли зайти в будинок, але одна справа – коли я вийшла і відкрила йому двері, нібито запросила. А інша річ – коли я нічого не відкриваю. Мені пропонували евакуюватися, але я читала, що так вони беруть людей в заручники. Я відмовилася.
Після цього вони порубали мою машину. Виявилося, що машина їм не потрібна, вони не хотіли, щоб я кудись поїхала. Але вони навіть не здатні нормально пошкодити машину: я згодом змогла завести машину і поїхати нею, навіть магнітофон працював.
Добре, що вони побили на початку мою машину, тому що після цього не приходили до мене і нічого не шукали.
Як ти заспокоювала дітей?
Говорила, що це солдати ворожої армії, які прийшли захопити нашу країну, які вбивають наших людей. Так все і казала. Тому що не уявляю, як можна це інакше пояснити.
Ти пам’ятаєш день, коли окупація закінчилася?
Напередодні цього дня росіяни пройшлися по селу і в мене тоді склалося враження, що їм нема чого тут брати.
На наступний ранок, 31 березня, проїхало дві колони, хоча заходило їх набагато більше. Вони покидали всі свої Гради, САУ – які потім забрали наші ЗСУ. Тоді я зрозуміла, що це все. Вони просто поїхали.
Це я так кажу, що вони просто поїхали. Цьому передувало те, що по ним постійно палили наші, бомбардували їх. До них літали Байрактари з нашої сторони. Їх накривали артилерією, вона була все ближче і ближче. В останні дні окупації над нами дуже багато літало наших дронів. Якщо ми чули, що загуділи дрони, поспішали додому. Бо знали, що зараз окупантів почнуть гатити з артилерії.
Ви не боялися, що до вас випадково прилетить?
Мені, щоб дістатися території, яку контролювало ЗСУ, потрібно було їхати сім-вісім кілометрів крізь бої. В мене на очах з БТР розстріляли людей, які намагалися евакуюватися. Я бачила це крізь вікно. Після цього ми вирішили, що нікуди не виїжджатимемо.
ЗТУ Виталий Ли: «Кикбоксинг сравнивать с боксом никак нельзя»
А як ви зрозуміли, що можете вільно виходити?
До того ми не могли вийти з двору. Щоб забрати генератор в сусідки, яка мешкала від нас через дорогу, нам знадобилося три дні. Тому що постійно повз наш будинок їздили колони: танки, БТР, вантажівки. При спробі перетнути дорогу на інший бік тебе могли розстріляти. А як зрозуміли? Вони просто перестали їздити. Ми змогли вийти з двору, сходити до сусідів.
Ви не боялися, що вони залишали після себе заміновані дороги?
Розумієш, вони їхали дуже швидко. В мене склалося враження, що вони не планували виїжджати. Вони здійснили це раптово.
Скажи, а чому ви не виїхали, коли зрозуміли, що росіяни пішли?
Тому що мали інформацію, що навколишні села заміновані. Щоб дістатися більш-менш давно контрольованої нашими силами дороги, потрібно було подолати 10-15 км.
Поїхати ми могли одразу, але раптом хтось лишився. Вирішили дочекатися того, коли побачимо ЗСУ.
І коли ви побачили ЗСУ?
1 квітня вони вже в нас ночували.
Що для тебе виявилося найважчим під час окупації?
Відсутність світла. Тому приготування їжі було найтяжчим в окупації. Чотири години мали витрачати щоденно на приготування їжі. Постійно стежити за вогнем, готуєш за один раз сніданок, обід й вечерю. Адже щоб готувати все окремо, мусиш постійно бути на улиці. А це небезпечно. Я ж готувала в літній кухні, де можна було готувати на дровах. Останні півтора-два тижня кожен день розпочинався з того, де знайти дрова. А з двору вийти не можна.
Переживши окупацію, який висновок ваша сім’я для себе зробила?
По-перше, якщо є можливість, треба їхати. Не чекати, поки бойові дії підійдуть до тебе ближче. Потім не буде можливості виїхати. Все змінюється швидко. В нашому випадку, все вирішили два дні. Якщо ти залишаєшся на цій окупованій території, ти заважаєш працювати військовим. Хоча ми передавали дані про пересування всієї техніки. Тобто начебто користь приносили, але з іншої сторони – якщо є можливість виїжджати, треба їхати. Це не той досвід, який потрібен людині.
Олександра Кузнєцова, пресслужба Національної федерації кікбоксингу України WAKO
